Короткий життєвий шлях

Вознюк Олександр Олегович народився 12 січня 1992 року в селі Тютюнники Чуднівського району Житомирської області. Останні два роки мешкав у місті Лубни Полтавської області, до того десять років – у Лохвиці. Виріс в родині священика, батько — настоятель Храму всіх Святих УПЦ КП в Лубнах о. Георгій (Юрій Лобачевський). Закінчив Бодаквянську загальноосвітню школу, у 2011 році — Лохвицьке медичне училище. Того ж року вступив до Глухівського національного педагогічного університету імені Довженка, на факультет фізико-математичної і природничої освіти.

Після першого курсу у 2012 році пішов на строкову військову службу, у 2014 році підписав контракт на проходження військової служби у Збройних Силах України. Війна застала Олександра в Криму, де він проходив службу у 36 окремій бригаді берегової оборони, коли російські війська почали захоплення території Криму. Залишився вірним військовій присязі і разом з іншими військовослужбовцями виїхав на материкову частину України. Учасник антитерористичної операції на Сході України. Командир самохідної артилерійської установки.

Загинув 2 березня 2017 року біля міста Маріуполя Донецької області в результаті підриву на міні. Похований у селі Новаки Лубенського району.

Олександру було 25 років.

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

• 

За полеглим воїном сумують

Проросійські найманці забрали сина у батька і матері. Без брата лишилася сестра і брат, а без тата – донька.

Спадок воїна

Олександр Вознюк написав вірш, який присвятив своєму  загиблому товаришу і командиру Юрію Загребельному. Військове телебачення України створило кліп на даний вірш.

“Что за слово такое – “война”,
Что представляет собою она,
Наверное, там, где гибли люди,
Наверное, там, где ломаются судьбы,
Там, где разруха и множество боли,
Там, где сражались за право на волю,
Там всюду – руины, и множество боли,
Там множество тел неизвестных на поле,
Там всюду – стрельба, разрывы, огонь,
Там всюду – лишь страх, там всюду – лишь боль,
Там крепко сжимают в руках автомат,
Там слышен свист пуль, разрывы гранат,
И везде горит земля, плачет Родина моя,
Здесь я родился, здесь я живу,
Если придётся, то и умру,
Но буду стоять, но буду сражаться,
Пусть лучше умру, чем попусту сдаться,
Цена всему этому – слезы и боль,
Прольются те слёзы из неба рекой,
Из маминых глаз и отцовской души,
Они нас, ведь ждут, а мы здесь на войне,
Но все мы вернёмся когда-то домой,
Там встретит нас мама словами: “Живой!”,
И всех тех ребят, что с нами там были,
Мы помним о вас, мы вас не забыли,
Мы жизни свои ненапрасно отдали,
За чистое небо мы все там сражались,
За правду и веру, за наших детей,
За пролитые слезы отцов, матерей,
За вами мы плачем, за вами скорбим,
И больше войне здесь мы быть не дадим!”

Ще один вірш Олександра який він зачитував на камеру під час російської анексії Криму:

Не спи, моя рідна земля,
Прокинься, моя Україно,
Бо всі ми – велика сім’я
І любим свою Батьківщину.
Карпатські долини, гаї і діброви,
Кримські степи безкраї, широкі.
Красива природа і добрії люди –
Цього ми ніяк не маєм права забути.
Завжди пам’ятай, хто твій батько та мати,
Історію предків своїх маєш знати.
Не зраджуй народу! Шануй свою мову.
І Гімн український, мов ту колискову,
Що мама співала в дитинстві тобі,
Ти гордо співай, як соловейко весні.
Люби Батьківщину свою ти завжди,
Її не цурайся, бо син ти її.
Зі зброєю в серці, з вогнем у руках
Лечу я до тебе, немов білий птах!

Навесні 2014 року, коли військова частина Олександра Вознюка в Перевальному перебувала в облозі російських військових, його батько разом з іншими полтавськими священиками поїхав до нього. Це була перша волонтерська поїздка, з якої виникла спільнота Полтавського Батальйону Небайдужих. Нижче є спогад Владики Федора про Олександра.

Життя після смерті

Указом Президента України № 104/2017 від 10 квітня 2017 року, «за особисту мужність, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, самовіддане виконання військового обов’язку», Вознюк Олександр Олегович нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Нагороджений медаллю Української Православної Церкви Київського Патріархату «За жертовність і любов до України».

Нагороджений відзнакою Президента України «За участь в антитерористичній операції».

9 червня 2017 року на приміщенні Лохвицького медичного училища відкрили меморіальну дошку на честь Олександра Вознюка

24 квітня 2018 року у місті Глухів на будівлі навчального корпусу № 1 Глухівського НПУ імені Олександра Довженка відкрили меморіальну дошку загиблому на війні студенту університету

• 

• 

• 

Спогади про полеглого воїна

Архієпископ Полтавський і Кременчуцький УПЦ КП Федір:

“Вперше побачив його у Перевальному в Криму зовсім юним хлопцем. З отцем Георгієм та іншими священиками дуже хвилювалися за нього, коли “зелені” окупанти разом з юрбою завезених “мєсних житілєй” блокували військову частину. Війна зробила з нього мужнього і відповідального командира. Він завершив свій бій, гідно і до кінця виконавши обов’язок воїна, громадянина, християнина”.

Волонтер Ян Осока:

“Він мав отримати звання сержанта, але не встиг. Він мав отримати медаль Української Православної Церкви Київського Патріархату, але не встиг. Він мріяв поняньчитись зі своєю маленькою донечкою, але не встиг. У нього залишились батько, мати, брат, сестра і донька. Я проклинаю війну. Проклинаю її та тих, хто приніс її на нашу землю, через що вже стільки життєвих ниточок обірвалося назавжди, через що стільки матерів, стоячи на колінах біля трун, в яких лежать їхні сини, без кінця цілують і гладять їхні обличчя та безнадійно шепочуть, шепочуть, шепочуть декілька слів…”

Редактор газети “Лохвицький край” Олег Лісняк:

“Саша разом з іншими своіми бойовими друзями не порушив присяги із окупованого Криму вийшов зі зброєю в руках. Потім були роки війни на Сході.Коли в його почалися серйозні проблеми із здоров’ям батьки не раз просили його комісуватись.-” Ти своє відвоював”. На що Саша твердо відповідав:” Ну як я залишу іх молодих і не обстріляних?”. В останньому своєму бою ,як командир, він також міг не сідати на місце механіка- водія. Але треба було закрити бронею бойовоі машини наших хлопців і вивести з- під смертоносного ворожого обстрілу.Він те зробив ціною власного життя.Проводжаючи Сашу в останню путь,ставши на коліна, в Лубнах плакали сотні людей ,а з ними і Мати- Украіна…”

Ганна Кревська. Присвята – родині священика, чий син, Олександр Вознюк, загинув в АТО.

ОТЕЦЬ ГЕОРГІЙ
Отець Георгій вдягає хреста
В тіні печалі натільної.
Друге Різдво, а колядка проста:
Хочеться служби недільної.
Тепле кадило і теплий вівтар,
Ласка свічі материнської.
Та дзвони пропустять один удар.
Храм – землі української.
Що то за церква? Усіх святих.
Парк порівняли могили.
Згадай, Георгію, їх усих –
Тут “без попа” хоронили.
Отець говорить про благодать,
Коли звоювати змія…
Півча співає. Святі мовчать.
Там, за вікном, – завія.
“Ви світло для світу в оцій пітьмі,
Георгій стає на коліна.
– Мудрими будьте, не будьте німі.
Ще буде для нас Україна!”
Матушко, нащо ідеш на хори?
Сни. Херувими не сплять …
Сину Марії було тридцять три,
Вашому – лиш двадцять п’ять
Братія вип’є вино та кров,
Перестелить довгі столи.
Серце зашито голкою знов.
Ти воском його затули.
Ген, біля церкви, каменем перст –
Скільки іще в боротьбі?
Боже, важчає в батюшки хрест…
Чи воїни всі при Тобі?
6.01.2022

Кожен, хто знав полеглого воїна, може доповнити сторінку інформацією про нього. Фото, спогади, факти з його життя а також зауваження та помічені неточності прохання надсилати на нашу офіційну сторінку або на електронну адресу press.povk@gmail.com чи за номером телефону (091) 631 74 64 (підтримуються месенджери Viber, WhatsApp, Telegram, Signal).