Короткий життєвий шлях
Безрода Анатолій Миколайович народився 1 квітня 1967 року в місті Лубни Полтавської області. У 1989 році закінчив Полтавське Червонопрапорне вище зенітне ракетне командне училище імені генерала армії М.Ф.Ватутіна.
Служив у Радянській Армії. Після звільнення у запас працював учителем допризовної підготовки у Михнівській середній загальноосвітній школі Лубенського району, в службі охорони.
Із серпня 2014 року виконував військовий і громадянський обов’язок у зоні АТО у складі 93 окремої механізованої бригади на посаді командира взводу.
12 січня 2015 року під селом Тоненьке Ясинуватського району Донецької області отримав тяжке поранення внаслідок мінометного обстрілу.
Помер у госпіталі 13 січня 2015 року. Похований в місті Лубни.
Анатолію було 47 років.
Життя після смерті
Указом Президента України № 311/2015 від 4 червня 2015 року, «за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі», Безрода Анатолій Миколайович нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня (посмертно).
У лютому 2015 року був нагороджений відзнакою Лубенської міської ради «За заслуги перед містом Лубни» (посмертно).
Спогади про полеглого воїна
Валентина Савченко
“Ми вчилися з Тольою в паралельних класах у СШ 2 в 9 і 10 класах. Досі не віриться, що Толя загинув, захищаючи нашу рідну Україну. Він казав: ,, а хто як не я буде воювати? Я офіцер, я маю честь!,, Останній раз ми бачилися на зустрічі випускників 1984 року якраз перед його від,їздом в АТО, через 2 тижні він вже воював і повернувся у рідну школу через 9 місяців у гранітній дошці, якраз на свій день народження 1 квітня. Він був чудовою людиною, справжнім чоловіком, справжнім ОФІЦЕРОМ!!! Пам,ять про Толю залишається в наших серцях, його іменем названа вулиця в Лубнах, він цього заслужив…Ніколи не забуду день прощання з Тольою, здавалося час зупинився, а люди йшли і йшли, проводжаючи Героя України в останню путь Щиро співчуваю рідним і друзям Толі, бажаю здоров,я, терпіння і мирного безхмарного неба.”
Лілія Міхалєва
“Він завжди був веселим ,жартував багато, знав і вмів розповідати купу анекдотів. Був доброзичливим і трохи «дерзким». Але завжди допомагав в різних ситуаціях. Пам’таю хтось з хлопців дав сотий сигнал про напад то він першим помчав на допомогу. Міг нероздумуючи заступитися за жінку, якщо її кавалер починав назвати по п’яні. Багато разів висаджував таких “героїв” з машини. Але був трохи і замкнутий, особливо того, що стосувалось сім’ї.”
Олена Кисляк
“Він завжди був дуже веселий, до всього підходив на позитиві, дуже любив жартувати. Але й водночас був серйозною людиною. Завжди тверезо дивився на труднощі і вміло міг вирішувати проблеми.”
Руслан Лісничий
“Немає слів . Одні спогади. До поки живі однокласники і друзі , всі з любов’ю згадуватимуть!!! Бо то був чоловік і людина і друг!!! Царство небесне тобі “безька””
Леонід Симоненко
“В 2014 році я був одним із організаторів блокпосту в Засуллі, щоб зупинити тітушок і беркотню з Донбасу. Запросив і Толю на чергування. Але він відповів, що йде до війська на Схід. Потім він приїжджав у відпустку, ми бачились, розмовляли про бої на Донбасі. Був у гарному гуморі, радів народженню внука. Більше живим я його не бачив. Шкода. Залишився вірним патріотом і офіцером!“
Ірина Попович
“Мы дружили, он был отличным парнем, работал на такси, всегда возил куда надо было. Потом я переехала-долго не видела его… А когда узнала что он погиб-плакала, жалко очень хорошего парня. царство небесное…“
Анастасія Хорошко
“Гарний, ввічливий, добрий, справжній чоловік.“
Тетяна Василенко
“Це був світлий, добрий, чуйний, СПРАВЖНІЙ УКРАЇНЕЦЬ, який віддав своє життя за Україну. Дуже сумую за братом…“
Natalia Fesenko
“У нас був такий великий двір і навкруги декілька одноповерхових будинків з окремими квартирами. В дворі дітей було чомусь мало і то тільки хлопці. З дівчат я була одна. Вік у всіх дітей різний, але ми гуляли всі разом. Та й ходили всі в одну школу. Толік був серед нас найстаршим, але це не заважало йому з нами дружити, він ніколи не ставився до нас зверхньо. Всі були дружними, як одна команда. Найбільше запам’яталося, як ми взимку робили так званий каток, ворота із снігу і грали в хокей. Звичайно, в мене, як у дівчинки, не було клюшки. І Толік давав свою. Таку невеличку, мабуть свою дитячу. А сам грав справжньою, хокейною. Ще пам’ятаю, як розповідав нам різні цікаві речі, що конкретно – вже не пам’ятаю, але ми слухали з великим інтересом. Можна сказати з розкритими ротами і це були не казки, а реальні речі, бо він вчився в старших класах. У них взагалі була порядна і добра сім,я. Тьотя Ліда, мама, була м’якою – ніколи нас не сварила, пригощала добреньким. А дядя Коля завжди був діловим, все кудись поспішав. Ну ось і все. Гуляли як звичайні діти, добрим був, не зверхнім, без понтів. Згадати Толіка – це як привіт з дитинства.”
Віктор Майба
“Я Анатолія Безроду знав змалечку, він ходив в дитсадок з моєю сестрою, потім його сестра працювала в реанімації з моєю дружиною. Ми дружили сім‘ями і часто бували в них дома, на наших очах він і ріс. З дитинства це був щирий, добрий, життєрадісний хлопчик. Пізніше це була порядна людина яка готова була прийти на допомогу і в день, і вночі. І нема в Лубнах людини яка б могла сказати про нього щось негативне. Це був справжній Друг всім, хто його знав. Царство тобі небесне.”